Hosha — 16-річна харків’янка, яка пише під псевдонімом. Вона народилася й більшу частину свого життя прожила в Харкові, де минали її звичайні будні, навчання та дитинство.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина Хоші була змушена тимчасово переїхати до меншого населеного пункту. Рішення про від’їзд ухвалили не одразу, а лише у квітні 2022 року, коли Хоша ще була дитиною. На новому місці родина прожила приблизно три роки. Цей період приніс багато нового досвіду й навчив цінувати прості речі та пристосовуватися до постійних змін.
Хоч у Харкові й досі небезпечно, Хоша зізнається, що більше не може жити без відчуття дому. Повернення здається неминучим — і водночас схожим на завершення одного життєвого етапу та початок наступного.
Hosha пише про власне життя в умовах війни регулярно, хоча й без чіткого графіка.
Для когось переїзд означає нові можливості, новий етап життя. Для мене ж це були валізи, зібрані поспіхом, і дім, який я мусила залишити з думкою:
«Чи повернуся я до цих знайомих стін хоча б ще раз?»
Я дивилася на свою кімнату і намагалася запам’ятати кожну дрібницю: порожню клітку, в якій жили мої папуги — їх також довелося поспіхом відвезти до бабусі; ліжко, розкладене в коридорі, де я провела багато ночей і яке давало мені хоча б крихітне відчуття безпеки — таке маленьке, крихке й ненадійне, що воно ламалося з кожною повітряною тривогою. Я дивилася на свої іграшки й розуміла: залишаючи їх, я залишаю і своє дитинство.
Але сила українців справила на мене глибоке враження того квітневого дня 2022 року. Нам допомогли знайти дім в іншому регіоні, подалі від фронту. Ми познайомилися з дуже добрими господарями будинку та новими сусідами. І ми почали жити знову.
Жити не вдома вже само по собі важко, але коли серце й душа тягнуться до рідного Харкова, а повернутися туди неможливо, цей біль стає фізичним.
Та навіть у цьому можна знайти щось позитивне. Довелося прийняти гіркий досвід і рухатися далі. Я, зокрема, навчилася саджати картоплю — сусіди приносили її нам і терпляче пояснювали, як найкраще за нею доглядати.
Я познайомилася з новим містом — Кропивницьким, яке так тепло нас прийняло. Я побувала в Театрі корифеїв — першому професійному театрі в Україні. Він змусив мене закохатися в нашу літературу й мистецтво та допоміг зрозуміти, що ми можемо жити це життя: шукати нових друзів, здобувати новий досвід, але водночас не забувати старих і давно знайомих людей. І попри все ми продовжували навчатися онлайн і здобувати освіту.
Але під час відключень електроенергії та блекаутів у 2023–2024 роках було складніше: коли світла не було по 4–5 годин, зникав інтернет, і зайти на онлайн-уроки вже не вдавалося. Ми купували свічки, купу ліхтариків і павербанків — і навіть зараз вони залишаються дуже корисними.
На жаль, відключення електроенергії знову повернулися. Уже близько місяця я живу за графіком 2/2 (примітка редакції: дві години зі світлом, дві години без світла). І, звісно, з часом до цього звикаєш і мусиш підлаштовувати своє життя під ці дві години.
Але на вулицях гудуть генератори. Це означає, що я можу спокійно купити продукти або випити кави на вулиці чи в кав’ярні.
Я повернуся додому. Але деякі люди вже ніколи не повернуться, бо навіть відбудовані стіни завжди залишатимуться для них чужими. Та й ці стіни можна наповнити новими спогадами й радісними моментами.
Найважливіше — знайти в собі сили й не відмовлятися від них.
Саме тому зараз усе змінюється, і я була там, де мені й належало бути.
У кожної історії є кінець. Для мене він був щасливим. На мене вже чекають зустрічі з друзями, прогулянки містом, час із рідними та відвідування нових місць і артгалерей.
Я вже відчуваю це щастя й хочу якнайшвидше знову його прожити.
Hosha
