


Це невеличке місто Лозова.
На початку травня 2022 року росіяни здійснили ракетний удар по Будинку культури.
Що характерно — його тільки закінчили реставрацію.
І от росіяни його знищили.
Свій злочин вони аргументували тим, що начебто в цьому будинку були розміщені військові, а на задньому дворі — велика стоянка військової техніки та майданчик, де нібито тренувалися українські військові.
Як видно на фото — там лише дитячий майданчик, де граються діти.
Мій син якраз на фото.
Замість «військової стоянки» — пусте футбольне поле.
Жодних ознак військових.
Жодних слідів від коліс чи траків.
Чисте футбольне поле.
На деяких фото стрілками відмічено будинок, де живе моя теща.
Саме вона на фото з моїм сином у кімнаті, де син тримає український прапорець.
Війна не лише на фронті.
Вона також і в тилу.
Хоча Лозова — майже прифронтове місто.
Війна скалічила і продовжує калічити цивільних.
Психічне здоров’я людей не витримує постійних обстрілів і безперервних звуків сирен.
До того ж життя ускладнюється тим, що в місті вже багато років немає гарячої води.
Люди змушені купувати бойлери, але й це не завжди допомагає.
Росія б’є по енергетиці.
Люди іноді цілодобово, іноді пів дня без світла та води.
Коли вимикають електроенергію — припиняється постачання навіть холодної води.
У місті воду можна придбати на розлив у спеціальних автоматах або в окремих пунктах.
Після 2022 року в місті знову дуже багато військових.
Куди не подивишся — всюди військові.
Відчувається постійне напруження.
Люди бояться наближення фронту, але все одно намагаються жити звичайним життям — це трохи допомагає психологічно.
Та стан людей погіршується.
Серцеві напади, нервові зриви — свідчення того, наскільки важко цивільним.
Вражає неймовірна стійкість людей, які живуть у Лозовій.
Звичайні люди щовечора сидять на кухні за столом без світла,
вечеряють з портативними ліхтариками,
сміються,
іноді на самоті розгадують кросворди.
Коли бачиш дітей на дитячих майданчиках і чуєш їх дзвінкий сміх,
мам із візочками в парку,
жінок, які після роботи стоять у чергах у магазинах із пакунками продуктів,
розумієш — цих людей неможливо зламати.
Окремо до цього тексту додаються ці фото.
Це за хвилину до прильоту КАБ.
Наш собака врятував нас.
Він ніби відчув небезпеку і почав тягнути сина додому —
і тут бабах.
Син дивиться і питає:
— Що це за вибух?
Відповідь була спокійна:
— Не хвилюйся.
Син сказав:
— Це Артан. Він нас захищає.
Він не злякався.
Наші діти вже звикли до вибухів.
І це страшно.
Найстрашніше — що діти живуть у цій реальності.
Вони вже не лякаються.
Вони лише питають.